До ювілею Криворізького фахового коледжу КAІ ми відкриваємо сторінки літопису, де головною ниткою проходить прізвище, яке за десятиліття стало справжньою легендою. Лазарови — це не просто родина, а єдина в історії закладу династія. Це прізвище давно перетворилося на символ епохи, об’єднавши в контексті коледжу три покоління. Для тисяч авіатехників по всій країні воно стало синонімом безкомпромісної вимогливості, залізної волі та відданого служіння небу.

Фундатор династії: «наш Кацо»

Розповідаючи про життєвий шлях Геннадія та Ірини Лазарових (у заміжжі – Петреченко), неминуче повертаємося до витоків їхньої славетної династії — постаті батька, Батако Касполатовича Лазарова. Це була справді легендарна особистість, справжній титан духу та виховання. Фронтовик, який пройшов криваве пекло Сталінградської битви, він присвятив пів століття Криворізькому авіаційному училищу.

Постать Батако Касполатовича унікальна тим, що він поєднав у собі талант суворого командира та професійного педагога. Його викладацький шлях розпочався ще у 1944 році, коли після важкого поранення він був призначений старшим викладачем військової підготовки в Актюбінську школу пілотів, а у 1945 році цю школу перевели до Кривого Рогу, де Батако продовжив свою викладацьку та командирську діяльність.

Протягом 27 років він очолював 1-шу роту, яка під його керівництвом, як правило, утримувала символ абсолютної першості — перехідний Червоний прапор. Водночас він був викладачем загальновійськових дисциплін, навчаючи курсантів тактиці, вогневій та стройовій підготовці. Цілковита відданість справі перетворила його на живу легенду, чий авторитет тримався на щирій любові вихованців. Саме тому курсантське прізвисько «наш Кацо» (яке згодом стало заголовком до газетної статті про ветерана) випромінювало безмежну повагу та беззаперечне визнання його командирської волі.

Проте вдома вимогливий ротний перетворювався на працелюбного і мудрого батька, який залишав роль «командира» мамі — Галині Лазаровій (у дівоцтві — Безверхій). Вона огортала родину затишком, підтримкою та глибокою мудрістю. Галина також була невід'ємною частиною колективу училища: з 1962 до 1981 року вона працювала спочатку в бібліотеці, а згодом — у диспетчерській навчального відділу коледжу. Саме завдяки роботі батьків Геннадій та Ірина змалку знали кожен куточок закладу, бігаючи в клуб на кіносеанси за 10 копійок. Навіть після виходу на пенсію Галина Лазарова продовжувала допомагати родині, дбаючи про онуків.

Епізод у Бугуруслані

Маловідомою сторінкою життєпису родини є передислокація льотного училища з Кривого Рогу до Бугуруслана в червні 1951 року. Умови там були вкрай важкими: сім’ї розселили в монастирі, де молитовний зал розділили брезентом на окремі житлові сектори та приміщення для службових потреб. За цими тонкими перегородками, що замінювали стіни, одночасно вирував побут родин викладачів та командирів, а також вирішувалися робочі питання училища, тоді як навчальні класи часто облаштовували безпосередньо у тісних монастирських келіях. Через постійний сморід нафтових вишок у дворічного Геннадія зник апетит, і лікар наказав негайно вивозити дитину.

Під час повернення до Кривого Рогу сталася історія, що стала символом відданості Батако Лазарову: маленькому сину Кацо стало вкрай погано, тож один із курсантів побіг за дефіцитним пеніциліном під час зупинки потягу, і щоб локомотив не рушив без товариша, курсанти (в сталінські часи!) сіли на рейки перед ним, демонструючи безмежну вірність своєму командиру.

Геннадій Лазаров: чинники вибору та «швидкі ноги» командира

Вибір Геннадія Борисовича Лазарова на користь авіаційного училища був не просто зміною місця служби, а стратегічним маневром, продиктованим вимогами часу та мудрістю батька. Хоча Геннадій щиро любив свою танкову спеціальність і успішно командував взводом у 17-й гвардійській танковій дивізії, він розглядав кілька різних варіантів подальшої долі.

Серед альтернатив була можливість залишитися в кадрах у своєму полку на капітанській посаді в рембаті, також через спортивні досягнення пропонували стати начальником фізпідготовки полку, та і політична кар’єра була на горизонті: заступник командира із політчастини намагався сватати його на роль секретаря комітету комсомолу полку, обіцяючи швидке просування, проте Лазаров молодший обрав конкретну інженерну роботу замість «політлобства». Пізніше йому пропонували роботу навіть в особливому відділі (щось на кшталт військової контррозвідки)…

Зрештою вирішальним стали слова, ненароком сказані батьком: «А в училище зараз набирають кадрових офіцерів». Згідно із законом 1967 року та рішеннями Міністерства цивільної авіації (МГА), 80% посад на військових циклах мали обіймати саме кадрові офіцери. Живим прикладом успіху на цьому терені став Анатолій Лунгол — колишній курсант Батако Касполатовича, видатний волейболіст зростом 1,85 м, який одним із перших «визначився в кадри» та розпочав службу на військовому циклі.

Геннадій Борисович прийшов до коледжу не лише з офіцерськими погонами, а й із репутацією атлета, яку неможливо було ігнорувати. Його спортивний гарт — призові місця на міських та обласних змаганнях школярів і студентів у бігу на 1500, 3000 та 5000 метрів — став фундаментом його особливого авторитету. У курсантському середовищі ця легкоатлетична слава була найкращою рекомендацією: вихованці напівжартома, але з великою повагою визнавали — від такого командира «не втечеш».

Спорт став для нього не просто захопленням, а інструментом виховання та об'єднання. Геннадій Борисович виявив непересічний організаторський талант: він особисто знав здібності майже кожного курсанта й активно брав участь у формуванні збірних команд разом з викладачами з фізичного виховання. Ця «спортивна дипломатія», що не була прописана в жодній інструкції, дозволяла йому тримати руку на пульсі життя всього закладу. В очах вихованців він був не просто суворим командиром, а й справжнім лідером, за яким хотілося йти.

Нездійснена мрія про Харків та викладацьку трибуну

Шлях Геннадія Борисовича до авіаколеджу був сповнений власних мрій, де центральне місце посідало покликання до викладання.

Це не було просто пасивне бажання — Геннадій Борисович намагався реалізувати свою мрію самотужки. Він обрав близьку йому спеціальність «Аерофотозйомка», оскільки з юності доволі серйозно захоплювався радіотехнікою та фотографією. Він навіть поїхав до Харкова, аби скласти іспити екстерном. На жаль, через те, що на цю форму навчання не набралася необхідна кількість людей, він отримав офіційну відмову.

Подальша доля Геннадія Борисовича в коледжі була визначена його хистом організатора та командира. Коли він пізніше знову порушив питання про перехід на викладацьку роботу перед міністерською комісією, відповідь була безкомпромісною: «Оскільки у вас іде робота з особовим складом, про викладацьку діяльність можете забути». Начальник військового циклу полковник Віталій Єфремов підсумував це рішення своєю фразою: «Хорошого викладача я знайду завжди, а от командира — …». Таким чином, мрія про викладацьку кафедру трансформувалася у багаторічну службу «інженером виховання», де замість кафедри був плац, а замість академічних лекцій — щоденне формування характерів та дисципліни майбутніх авіаторів.

Вплив батька: невидиме наставництво

Відповідаючи на питання про вплив батька, Геннадій Борисович зауважує цікаву деталь: він не пам’ятає, щоб колись прямо радився з Батако Касполатовичем щодо робочих питань. Проте вплив був набагато глибшим — на рівні спостереження та «незримої присутності».

Ще хлопчиком Геннадій гортав батьківський «Підручник офіцера Сухопутних військ» та вивчав виписки з газет, які батько готував для виховної роботи з курсантами. Він вбирав саму атмосферу ставлення до служби. Як зазначив сам Геннадій: «Я знаю, як воно має бути», вважаючи, що кожен командир має відчувати «хід спектаклю» власноруч. Військова підготовка була тим стрижнем, на якому трималося все училище: від успішності в навчанні до якості прибирання території.

Принципи «інженера виховання»

Ставши командиром 15-ї роти, Геннадій Борисович випрацював власну систему принципів, що базувалася на дисципліні та глибокому розумінні людської психології. Його стиль управління став втіленням офіцерської честі, де вимогливість ніколи не переходила у приниження.

Система виховання Лазарова-молодшого трималася на кількох «китах»:

• «Починайте наводити порядок із себе». Особистий приклад — це єдиний інструмент виховання, який не дає збоїв. Його улюблений афоризм, «від кривої палки тінь не може бути прямою», став для курсантів коротким курсом армійської етики: хочеш бачити роту ідеальною — будь ідеальним сам.
• «Розберемося» — фірмова фраза, яка миттєво знімала напругу. Вона вселяла в курсантів впевненість, що будь-яка ситуація — від побутового конфлікту до серйозного проступку — буде вирішена справедливо, без емоцій та зайвого галасу.
• «Усяк двір має свій звичай» (ориг. — «в каждой избушке свои погремушки»). Геннадій Борисович часто повторював цю приказку, почуту в досить зрілому віці від свого заступника Михайла Олега, намагаючись зрозуміти приховані причини кожного вчинку. Він не діяв за шаблоном, а завжди враховував специфіку моменту та особистість того, хто стояв перед ним.
• «Ні на міліметр більше». Вихованці згадували його стиль як хірургічно точний: він вимагав рівно стільки, скільки було потрібно для справи. Така виваженість створювала атмосферу професіоналізму, де кожен знав межі своїх обов'язків.

Однією з ілюстрацій його авторитету стала історія про «танцювальний бунт». Одного разу через зміну графіка танців у клубі обурений третій курс вирішив влаштувати демарш: курсанти зібралися у величезний натовп і рушили до клубу, що пророкувало неминучі проблеми.

Геннадій Борисович, не розгубившись, просто вийшов назустріч «анархістській» колоні в густому вечірньому тумані. Він не кричав і не погрожував, а просто спокійно йшов назустріч натовпу. Курсанти миттєво зрозуміли: у командира феноменальна пам'ять, він знає кожного в обличчя і за прізвищем. Усвідомлення того, що кожен з них от-от зафіксується у пам'яті Лазарова, подіяло краще за будь-які накази — колона почала «повертати голоблі» та розсіюватися в тумані, так і не дійшовши до мети.

Важливою опорою в управлінні взводами для Геннадія Борисовича була тісна співпраця з класними керівниками, які були закріплені за кожним із чотирьох підрозділів роти. Він з особливою повагою згадує наставників, з якими співпрацював 9 років (три набори): Анатолія Тихонова, Бориса Максимова, Володимира Анохіна та Євгена Бакуліна. Успіх виховання залежав від синхронності дій командування та педагогів.

Яскравим прикладом такої взаємодії був викладач Бакулін, якого курсанти побоювалися і водночас поважали, адже часом вимогливість у вивченні електронних приладів виходила поза межі можливого. Попри різницю в методах, між командиром роти та класними керівниками панувала повна згода: «У нас завжди були узгоджені дії, жодних суперечностей». Це дозволяло вирішувати проблеми без загострення конфліктів, чи то в навчальних аудиторіях, чи під час господарських робіт на території коледжу, де викладачі та командири працювали пліч-о-пліч із курсантами.

Завдяки своїм принципам Геннадій Лазаров сформував стиль управління, де авторитет тримався не на страху, а на поєднанні професіоналізму, спортивного гарту та беззаперечної поваги до особистості кожного курсанта.

Більше, ніж служба: видавнича діяльність та краєзнавчий слід

Поза межами стройового плацу Геннадій Борисович розкрився як невтомний дослідник історії рідного краю. Його краєзнавча та видавнича діяльність стала справжнім архівом пам'яті для Кривого Рогу. Він став автором та упорядником низки книг, серед яких фундаментальні праці про підготовку офіцерів на Криворіжжі, повітряно-десантні війська та малу авіацію. Особливу цінність мають його дослідження про аеродроми Криворіжжя та історію окремих селищ міста: Карнаватки, МОДРу, Гданцівки, Змички та Карачунів.

Свого часу Геннадій Борисович став засновником магазину «Колумбус. Військторг». Хоча сьогодні цей заклад уже закритий, він назавжди залишився в пам'яті працівників та вихованців коледжу як унікальне місце. Саме там можна було придбати будь-які дрібнички до форми — від ґудзиків та погонів до раритетних речей, що підкреслювали належність до авіаційної спільноти. Для багатьох викладачів та курсантів «Колумбус» був не просто крамницею, а точкою збору, де авіаційна естетика набувала матеріального втілення.

Цей невтомний потяг до впорядкування знань та плекання авіаційних традицій був спільним кодом династії Лазарових. Проте, якщо Геннадій Борисович фокусувався на матеріальному та історичному літописі Криворіжжя через свої книги та унікальний "Колумбус", то його сестра, Ірина Борисівна, перетворила на живий архів саме Слово. Поки брат документував історію аеродромів та селищ міста, вона вибудовувала власний культурний "Еверест" — спершу в тиші бібліотечних залів, а згодом на викладацькій кафедрі, де її талант лектора став новим натхненням для колег та курсантів.

Вихована традиціями: професійний шлях Ірини Петреченко

Шлях Ірини Борисівни Петреченко (в дівоцтві Лазарової) — це історія, довжиною понад 44 роки.

Коледж став для неї рідним змалку. Ще в дитинстві, після уроків у міській школі № 25, кожного дня, крім неділі, маленький училищний автобус підвозив зграйку дітлахів працівників до входу у головний навчальний корпус КРАУССу. У пам'яті закарбувалися затишні альтанки, повиті диким виноградом, доглянуті алеї та квітники зони відпочинку на території училища. Але найзначущіше, що запам’яталося через роки, — це унікальна академічна атмосфера методичного кабінету під керівництвом Надії Богданової. Там, під оксамитовими портьєрами та портретами великих педагогів, юна відмінниця опрацьовувала домашнє завдання, спостерігаючи за працею корифеїв закладу та змалку вбираючи глибоку повагу до викладацького покликання. Стриманий та тактовний Артем Козлов, інтелігентний Ернст Тегель, Юрій Сурвілло, Варвара Братко та багато-багато інших закарбувались у пам’яті тоді ще дівчинки як представники «золотого віку» коледжу. Тож такі взірці від початку шляху визначили рівень майбутнього професіоналізму Ірини Борисівни.

Робота на іноземному відділенні: незабутня епоха

У 1981 році, закінчивши Кіровоградський педагогічний інститут, Ірина Петреченко розпочала свій викладацький шлях. Це був початок найщасливішого, найбільш натхненного етапу її професійного життя — роботи на підготовчому відділенні для іноземних громадян.

Це була доба справжнього педагогічного фанатизму. У стінах циклової комісії російської мови як іноземної вирувало насичене інтелектуальне життя. Робота пліч-о-пліч з колегами Лідією Узінгер, Ольгою Куксою, Вірою Пригоровською та Нелею Школою наповнювала освітній процес справжнім творчим піднесенням. Незмінними членами викладацького колективу довгі роки були висококласні перекладачі Лариса Лісова, Тетяна Іваненко, Ольга Гунько та Едуард Ринський. Майже кожного дня перерви між парами минали за обговоренням літературних новинок зі сторінок фахових та просвітницьких журналів «Іноземна література», «Новий світ», гарячими дискусіями та кавою.

Викладаючи мову курсантам з Куби, Анголи, В'єтнаму, Ємену, Індії, Мадагаскару, Лаосу, Камбоджі, Афганістану, Ірина Борисівна прагнула не лише навчити граматиці, а й передати відчуття мови. Найвищою нагородою для викладача був момент, коли іноземні курсанти починали розуміти ідіоми та жарти і щиро сміялися разом із педагогом — це означало абсолютну перемогу й досягнення мети.

Працюючи в коледжі разом з батьком та братом, Ірина Борисівна торувала власний шлях. Моменти спільної роботи траплялись нечасто — вдавалось запросити батька-ветерана на виховну годину, де він і ще кілька ветеранів — Дмитро Барабаш, Яків Ракітін, Семен Житиньов — розповідали іноземцям про протистояння фашистським загарбникам у період Другої світової війни. Частіше взаємодіяти з рідними не вдавалось. Темп був шалений. Усі методичні посібники та конспекти писалися від руки. Робочий тиждень непохитно налічував 6 днів. Студенти за віком нерідко були старші від викладачів… І це не говорячи про різницю менталітету, культури та історичного досвіду, який треба було враховувати у взаємодії. Але ці часи стали можливістю проявити свій талант і характер, демонструючи спадкоємність прізвища Лазарових. Так Ірина Борисівна посіла належне місце у родинному пантеоні та в історії КРАУССу.

Бібліотека як етап життя і повернення до власної суті

Розвал Радянського Союзу та суспільно-політична криза призвели до того, що іноземні студенти з об'єктивних причин припинили приїжджати на навчання. На тлі цих змін Ірині Борисівні запропонували очолити бібліотеку Криворізького коледжу НАУ. Понад дванадцять років (1992–2004 рр.) вона віддала цій справі, перетворивши бібліотеку на осередок культури, духовності та естетики. Саме тут розкрився її поетичний талант — вона брала активну участь у створенні першого альманаху «На зліт!», де публікувала і власні проникливі вірші.

Попри успіхи в бібліотечній справі, у душі Ірини Борисівни ніколи не згасала мрія про викладацьку роботу. Повернення до педагогічної практики стало для неї справжнім «поверненням до себе», а поява та розбудова відділення загальноосвітньої підготовки (ЗОП) для випускників 9-х класів відкрила новий подих у її діяльності. Цей шлях вона долала не сама: щира підтримка та філософське ставлення до життя завідувачки відділення Олени Леонідівни Ковальчук стали тим фундаментом, що буквально дарував крила.

Плідна співпраця тривала майже два десятиліття, адже Олена Леонідівна згадує Ірину Борисівну як людину, що стояла біля самих витоків започаткування цього підрозділу. Їхній спільний шлях розпочався ще до того, як відділення набуло офіційного статусу: працюючи «душа в душу», вони разом виховували перший набір 15-річних підлітків — майбутніх організаторів авіаперевезень. Щоранку, ще до початку занять, педагогині знаходили час для щирих розмов, де обговорювали все: від нагальних робочих планів до суто сімейних справ — здоров’я дітей, успіхи чоловіків чи новин з відряджень.

Саме в цій атмосфері цілковитої довіри Ірина Борисівна вчила молодь відчувати красу української мови та класичну досконалість зарубіжної літератури. Попри перше здивування від незвичного шкільного гамору в аудиторії, вона дуже швидко відчула себе серед підлітків «як риба у воді». Олена Леонідівна зазначає: «Вона тоді справді повернулась у свою стихію, їй хотілося спілкуватися зі студентами». Для обох педагогинь це був час великих викликів та неймовірного піднесення, коли спільна відповідальність за юне покоління перетворила їхню щоденну роботу на справжнє мистецтво наставництва. І результати роботи усіх викладачів відділення були феноменальними — випуск мав ціле сузір'я золотих медалістів.

До речі, робота з дев’ятикласниками вимагала повної самовіддачі, і Ірина Борисівна була однією з небагатьох, хто не побоявся взяти на себе класне керівництво, очоливши групу майбутніх радистів. Олена Леонідівна пригадує знакові моменти, що зближували їх поза аудиторіями: наприклад, як вони разом із Володимиром Прокоповичем Іваніним та курсантами допомагали місту прибирати узбіччя річки Саксагань. Там, у спільній праці, викладачі та діти ставали єдиним цілим — як тоді, коли курсанти гуртом допомагали випадковому водієві заштовхати машину у двір.

До слова, хоча Олена Ковальчук не знала Батако Касполатовича особисто, постать легендарного «Кацо» завжди була присутня в житті відділення. Вона вбирала цю історію через розповіді ветеранів — Леоніда Леонідовича Уса та Володимира Прокоповича Іваніна, які були частими гостями на заходах для молодих курсантів.

З цих розповідей, а також зі спілкування з Геннадієм та Іриною, Олена Леонідівна зробила головний висновок: Ірина Борисівна — це людина, яка пронесла через все життя глибоку повагу і гордість за свого батька. Цей спадок честі відчувався в усьому: від її ранніх приходів на роботу до глибокої відповідальності за кожного студента. Олена Ковальчук резюмує: «Це людина, яка віддала всю себе роботі... Вона жила роботою завжди».

Новий Еверест: на чолі циклової комісії філологічних дисциплін

Закономірним підсумком багаторічного професійного зростання стало створення у 2011 році самостійної циклової комісії філологічних дисциплін, очільницею якої була призначена Ірина Борисівна. Це була складна та відповідальна посада, що вимагала формування навчальних програм, ведення відомостей, розподілу педнавантаження та впровадження нових освітніх стандартів.

Пліч-о-пліч із нею працював високопрофесійний, талановитий та згуртований колектив філологів, серед яких: Досенко Анжеліка Костянтинівна, Рибікова Світлана Степанівна, Марченко Аліна Анатоліївна, Пивовар Альона Вікторівна, Руденко Валентина Григорівна.

Разом із цими талановитими фахівцями був вибудований продуктивний колектив, де високі вимоги до знань поєднувалися з гуманізмом та повагою до особистості студента.

Олена Ковальчук наголошує, що Ірина Борисівна як голова циклової комісії філологів завжди прагнула, щоб її викладачі були не лише найкращими фахівцями, а й «людьми з великої літери».

Щодо власного рівня професійності голови ЦК ФД, можна зазначити, що Ірина Петреченко мала звання викладач-методист та була нагороджена нагрудними знаками «За сумлінну працю» та «Ветеран НАУ».

Уроки мови та професійна підтримка: спогади Дмитра Рибака

Досвід випускників підтверджує, що вплив родини Лазарових часто базувався на увазі до деталей та особистій підтримці. Ілюстрацією цього є шлях Дмитра Рибака, який вступив до коледжу у 2006 році, а згодом став колегою Ірини Борисівни.

Він пригадує епізод зі своїх перших років роботи, коли, будучи завідувачем лабораторії та слухачем «Школи молодого викладача», відвідував заняття Ірини Борисівни. Через термінові дзвінки Дмитру доводилося часто відлучатися зі словами: «Вибачаюсь, можна вийти?». Педагогічна відповідь врешті не забарилась: «До речі, правильно казати: “Вибачте, будь ласка, дозвольте вийти”». Ірина Борисівна тактовно пояснила, що зворотне дієслово «вибачаюсь» не можна застосовувати до себе. Цей лінгвістичний урок настільки запам’ятався, що навіть через двадцять років Дмитро використовує лише коректну форму звернення.

Окрім професійної вимогливості, Дмитро відзначає і людську підтримку. Коли його щойно призначили головою циклової комісії, він почувався вкрай невпевнено на першій неформальній зустрічі колективу в кафе на Карачунах. Ірина Борисівна, відчувши стан молодого колеги, просто сіла поруч і заспокоїла коротким: «Розслабся, все нормально». Така негласна опіка допомогла йому впевненіше почуватися в новому статусі.

Сьогодні Дмитро задається питанням, яке близьке багатьом вихованцям: чи бачить наставниця результати своєї праці у долях випускників? Йому важливо знати, чи відчуває вона гордість за їхні досягнення та чи виправдали вони ті сподівання, які вона покладала на них — тоді ще малих та галасливих. Ця вдячність, що звучить від колишніх курсантів з різних куточків світу, є підтвердженням того, що справа династії Лазарових продовжується в успіхах кожного учня.

Символічним продовженням династії став син Ірини Борисівни — Артем Лазаров, який також навчався в коледжі, а тепер і працює в ньому. Ще курсантом він активно проявив себе у культурно-масовій роботі та на сцені, продовжуючи традицію Лазарових бути частиною серця коледжу.

Артем Лазаров: третє покоління та погляд на легенду зсередини

Досвід Артема — унікальний, адже він поєднує в собі роль онука легендарного «Кацо», студента власної матері та сучасного фахівця, який навчає молодь працювати з технічною базою закладу.

Для Артема образ дідуся, Батако Касполатовича, позбавлений офіційної суворості, притаманної мемуарам. Онук згадує його не як артистичного командира, а як людину, що була постійно занурена у справи — чи то робочі, чи то домашні. Коли ж випадала вільна хвилина для відпочинку, Батако Касполатович віддавав перевагу простим земним радощам: він дуже любив сидіти під абрикосою і милуватись будинком, який він побудував сам, маючи складне поранення правої руки , отримане під Сталінградом. Хоча дідусь часто розповідав про війну, у пам'яті онука він залишився передусім людиною справи, яка навіть у відпочинку зберігала свою масштабність.

Особливим відкриттям для Артема став період, коли він був студентом у групі своєї матері. Зізнається, що до цього моменту знав Ірину Борисівну лише як турботливу маму і ніколи не бачив її в професійному середовищі.

Артем був щиро вражений її талантом лектора. На парах панувала природна дисципліна — не через страх, а тому, що всі курсанти були максимально сконцентровані на розповіді. Він описує стиль викладання матері як «дивовижний та різнокольоровий», підкреслюючи, що вона вміла зробити кожну пару по-справжньому цікавою та насиченою.

Сьогодні Артем сам працює зі студентами, допомагаючи їм опановувати практичні навички роботи з технікою коледжу. Попри глибоке коріння в «лазарівській школі», він вважає, що сучасна молодь — це зовсім інше покоління, до якого неможливо застосовувати старі шаблони.

Артем зазначає, що йому не важко знаходити спільну мову з сучасними студентами, оскільки він відчуває себе «наближеним до їхнього стану». У своїй взаємодії він не спирається на готові «сімейні секрети», а намагається будувати діалог зі здобувачами освіти відповідно до вимог нової цифрової епохи, зберігаючи при цьому головне — професійний підхід до справи, закладений його дідом та матір'ю.

Заповіт династії

Родинна історія Лазарових — це не просто перелік біографій, а цілісна сага, де кожен наступний крок стає продовженням великого заповіту служіння авіації.

Для Геннадія Борисовича Лазарова коледж ніколи не був просто місцем роботи — це невід’ємна і визначальна «частина життя, про яку не шкодую». Його шлях у цих стінах — від хлопчака, який бігав у клуб на кіносеанси, до підполковника та очільника оргвідділу — став символом абсолютної відданості закладу.

Для Ірини Борисівни коледж — уся географія її душі:

«А що для мене коледж? Та все моє життя, з дитинства і до поважного віку. Мої мрії, надії. Люди, яких я знала і любила, з якими мала честь працювати, спогади про яких завжди зі мною і гріють мою душу. Це історія мого життя. І життя нашої сім'ї, від 1951 року і до сьогодення. Сподіваюся, ця історія продовжиться і в наступних поколіннях».

Для Артема коледж став непередбачуваним етапом у житті. І хоча його історія в цих стінах розпочалася ще у 16 років, професійна діяльність таки стала тим несподіваним поворотом долі, який остаточно закріпив його роль у родинному літописі.

Спадкоємність Лазарових доводить: доки в цих стінах звучать прізвища тих, хто стояв біля витоків, Криворізький авіаколедж залишатиметься не просто навчальним закладом, а справжньою родиною, де професія передається у спадок разом із честю.

Матеріали підготували: Аліна МАРЧЕНКО, Альона ПИВОВАР

Редагування: Геннадій ЛАЗАРОВ, Ірина ПЕТРЕЧЕНКО

У статті використано особисті інтерв'ю Геннадія Лазарова, Ірини Петреченко, Артема Лазарова, Олени Ковальчук, Дмитра Рибака та матеріали родинного архіву Лазарових та архіву коледжу.